Василь Барка. Осінь

Обсипалося золоття, як сльози;
як жовтий плач — безшумний листопад
з дерев, що, ставши влад,
цілують небо на дорозі.
І необачна, крильми біла,
мов камінь — полетіла
пташина: вниз, на безнемірність водну,
тоді відтіль вона кудись,
пізнавши власну вроду
на прохолоднім люстрі — в вись
метнулася! при сонці зникла,
що пестить, як долонці від колиски,
листів’я виноградне в нішах
і коло них — на мармурових плитах
і на гранітних, на темніших,
замшілих, лозовинками сповитих.
Прозорий смуток і смиренний,
і тихий, мов роса на павутинці.
Відсвічується город смерти
на серці в річки. Наодинці
сіяє в небесах любов сліпуча.
І чути, що якась незрима туча
відходить, бомбі вслід, з руїн,
і світ — спокутуваний він.
Як виплакавсь пожежами та жовтими листками
то й стих. Живі, земні, хіба ж над нами
та знов біда ударить в дзвін?

Реґенсбурґ 1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.