Василь Барка. Поема дощу

У день дощу так тихо в древнім храмі,
у день, коли від туги я ті самі,
що і торік, — шепчу зашерхлими устами
слова; слова ті самі: невідома,
чи ти живеш на одинокім світі?
Тужу! серед людей тужу і дома,
на всій землі, на всій, дощем политій.
Дивлюсь: одчинено окуту браму,
крізь неї видно: люди молоді
і плач свічок і мрії фіміяму;
в моїй душі світлішає тоді.

*

Василь Барка. Грядка журби

Із вій пурпурночорних — роси
у тьмі немісячній течуть.
Коли ж на отчих землях орних
загублену ми знайдем путь?
Коли ж ми коло вікон дому
і соняшник і дивину
торкнем у промені прямому,
немов прокинувшись від сну?
Висока ніч мовчить! як іскри,
ростуть сузір’я в небесах.
І віє в очі вітер бистрий,
і проліта без крику птах.
А вранці тучі: маків — скелі,
в розбитім просвіті стоять,
де — мов чотириструння теплі
від щастя плачуть і проклять.
І очі краплями чужими
освіжимо; там жаль минав.
Земля, забувши грози й зими,
в незнаний храм відносить нас.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Прощання

Лилася при граніті
в сто сонць вода заклята .. .
— побудьмо, як на свята,
ми, не навіки стрічні;
— побудьмо, світла гості,
над чорною водою!
Стою, стою з чужою
на цім залізі-мості...
з чужою, крізь нещастя,
на світ радіти горній.
А кожна хвиля вчасна,
як ніч, алмаз хоронить.
А кожна хвиля з лона
мені приносить вісті:
— вам строга заборона,
навкруг огні тернисті;
ви розійдіться мирно
на смертному залізі!
Прохлюпотіли з лірок
потоки чорноризі.
І голуби від сонця
на палі прилетіли;
— прощай навіки! далі
ми йти з пожеж хотіли.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Роздум

В холодну ніч дощу й дерев відчаю

я думаю, чому душа, що світ,

замислена, сходила, завжди звіт

дає собі сумний, сама? я знаю:

дарують ласки в тіні саду-раю,

і на трояндних струнах щастя квіт

бринить від сонця, — восени ж відліт:

курличуть журавлі, кричать! я знаю,

що думаєш на відцвітанні дня,

як небо по дощах прозеленя

блакить осінню і горять берези.

Привітна подруго! відліт і нам,

і нам відліт у невідомий храм...

Любови лист морози гостролезі

у кров поранять, віддадуть снігам.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.  

Василь Барка. Над морем

3 тобою, вірна, знову — чи прийду

в передвечірній час до скорбі моря?

Там сонця хресний хід стріча біду,

що мчить лазурні води, шумна й скора.

З тобою, добра, знову — чи прийду

на камінь світлений, лиш там без горя,

самі на світі, зглянем ніч сіду,

що випливає, в зорях неозора...

Чи захлюпочеться ласкава річ

і в місяці відступить сиза туча?..

Ні! мабуть, ні! Чиясь печаль співуча

тривожить — мучить груди цілу ніч,

і тільки вдосвіта, в часинку стріч,

горять гортензій голубі співзвуччя.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968. 

Василь Барка. Дума про доброго кубанця

Опівдні на Темрюк-горі,

за снами-риданнями колосковими,

за неводами горя рибальськими,

незподалік вершиння під заметами сніговими,

три берізки вітрували,

і отам три кубанці, братими добрі,

з фортеці бджілок приділяли:

— а просіть орду споклоняти чола гречно,

не впитися б меду смертного!

Що двоблискавчана орда насміхала,

дерзкість неміряну плекала,

залізного кондора з жовточорними похрестями призвала,

в ровах чигаючи, —

гей!..

ревучосердий, зводи крає, над кручами кружма — несито;

три розбовтки роняє.

ІЦо ’д першого земля димувала,

по другому: зелень бгрезяна в злам’я,

за третім фортеця громовинпями рвонулась! полум’яна...

розкрито бетон, двох козачого роду вбито,

посмутилось політо! —

гей ...

Опівдні на Темрюк-горі

лист від берізок погорів.

А з Озів’я прозорокрил на скельний Собероаш перевіває,

вертаючи до притомности козака третього.

Ломлять брили, ві серці снаги немає:

на камінь — мов маківка скропляє.

А незпогодя кубанець добрий

до свідомости гострої приходив;

тоді він синіми очима,

як самоцвіт на персні небесного серафима,

споглянув до світлини морської,

словами говорить:

подай, Всеправедний, міць останню,

вділяти по строгому данню —

ворогам краю,

що їх силою зорі материнської склинаю.

Чує кубанець передсмертну могучість крильну,

з ваготи збавляється без скрику.

Поряд бравши пляшаночку-гранату,

вергає в юрму спорядну.

Хмара димуча, з харцизів шмаття —

метнулося ’д козачого завзяття,

гей!..

Чолом, — мов соняшник під грозовицею! — склоняється;

ймення рідних звучи устами безкровними,

від білочасся відходячи денного.

Біля берізок на Темрюк-горі

небокруг похмарнів.

Сповідається шестикрилому оборонцеві душа з провини,

при сфері істини вічної...

а з Озова-моря, грозячи, віз возмездний через Кавказ імчить,

вогневицями зайдів прошиває,

зливами гонить, смерчами батожить:

над тілом козацьким знущатись возбраняє,

завісу з пломеня, сліз нагортає.

Як між хмарами — кликнути сурми пробіліли,

споборники ставали до небіжчиків,

гору копали шаблями предківськими,

звитяжців матері-землі

почесно вертали,

гей! —

на Темрюк-горі,

до кінця віків.

III. 1946

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.    

Василь Барка. Чернечі свічі

I
— Молюсь: як з’явишся у світі,
високий Господи, на всі побиті —
на душі зглянься покалічені! чи Ти
даси пропасти їм? Владико мій,
добропромінний, тихий, всесвятий,
спини безумство на землі
і добру волю в душах посели,
і в душах частку неба посели,
і півкамінні оживи серця!
Всі ждуть спасіння — на Отця
у всіх надія: знов поклич,
поклич до другої Йордані!
Як день горить, як мучить ніч...
поклич, бо в чорному тумані,
в огні кривавому блукає
весь люд! терзання скрізь безкрає.
Молюсь: як з’явишся у світі,
прийди і стань між поколінь
страшних, бо згинуть божевільні діти, —
рятуй, бо лихо тут! Амінь.

II
В крові — зелений дух, забитий в ланцюги,
гіллям пручається і листям аж пашить,
і відкликається на шум, що навкруги,
на сміх, на плач і крик і вопль, і з верховіть —

кудись від вихору рвучись несамохіть,
аж за ромашку сонця й голубінь юги
мольбу та мрію возсилає, а в тугій,
в корі жорсткій судомами щемить,

болить у тьмі та струмі попідземнім сліз,
страждань потоці! І розради мисль — одна
прагнущу душу втихомирює до дна:
що зможу — чорноризець, грішник, дроворіз,  
ввібравши біль земний, і сам — як смертна глина,
в сивизні, прошептати: добрий люду, взнай

столітню іскру, іскру віри, бо ж вона
і злодія і звіра ставить на коліна.

III
У храмі зріє сніп вечірньої молитви —
благословенний, добровісний, мирний! глянь:
душа, збезуміла з блюзнірства та жбурлянь
прокляттями — й вона світа, відроджена при жнитві
при щедрому...
Степи, джерелового трунку пивши,
знаходять міць.
Мій грішний дух! постань,
бо добрости бджолиний мед і ласки наші,
як молока живлющі, теплі, білі чаші,
і ти, і кожен братній, днями несвятий,
спроможен пронести по всій осінній паші,
росі,
замерзлій грудці.
В синьому піддашші,
посмертні голуби з карнизу сонця: — Тій,
уже поклоняться, воскресши з мертвих двічі,   
що дивиться з дитям через огненні свічі.

1943

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Різдвяна ніч

В печері, не домівлі! — наодинці,
сиділи тесля з жінкою (чужинці  
країв своїх, серед злорік).
Були ж самі неізреченно раді,
що і вони у городській громаді,
як другі, проживуть свій вік.
Народин ждали. В ясла, чисті й зладні,
солома внесена, де при ограді —
до скелі тулиться ягня.

Хрещата зірка світить, аж жаріє,
предвісниця терпінь: тобі, Маріє,
терпінь як матері, і дня
предвісниця, що здавна людство мріє
в огні кривавому і тьмі, і зріє
для всеочищень, воскресінь
своїх. Це — мати змучена: півночі
у болях, і старі слова пророчі
вже справдились. Як тиха тінь,
підвівшись, мовчки споглядала очі,
дрібненькі пальці гладила діточі...
і зріс і освятився враз
їй серця цвіт; голубила, щасливо
всміхалася до сина. В світі ж диво:
відкриті небеса зорять,
і яснокрилий хор, матусю-діво,
від них приходячи, навік правдиво
сповіщує про хату-храм.

Якби в той час та прийняли, запеклі,
завіт людяности! Пророки втеклі
аж плакали — кричали: вам,
вам сказано, що доведеться в пеклі
віджити зло! Віконечка безстеклі
стоять у світлі неземнім,
що озаря сім’ю. До немовляти,
леліючи, щось ніжно прошептати
схилилась мати — і над ним
притьма заплакала: їй дано знати,
що страшно сина їй замучать при Пилаті
владичному. На всій землі
тоді велось: як возмужають діти,
то плач, самітна, починай скорбіти —
в тривозі ждати ночі злі.
А небо наче ладилося дніти:
то вістка зіркова, замість приміти,
на всіх, на всіх стежках земних,
до матері вела. І мимо Рами —
царі сіді, обвіяні пісками,
побачивши провісні сни,
з досвіття рушили поміж тернами
і кручею — в стежинки неоманні:
до світла на поклін, як слід —
дарунки: ладан, золото і смірну,
загорнуті в парчу ясноколірну,
Дитяті склали на ослін
і попрощались; у дорогу вірну,
у ніч високу, свіжу, тихомирну,
крізь піски подались діди.

Ані, якби ж то тихомирну. Люту! —
несамовиту! Іродову! кляту...
вже, Господи, скоріш прийди,
спаси народжених, бо, міддю куту,
смерть руку підняла на бідну хату.

Нічого. Пройдуть і дощі,
і холод мертвий, і година грізна, —
у яслах Божого побачать сина...
к тобі ж воззвах во дні й нощі:
від холоду, огню, хвороби — нині
маляток сохрани на Україні.

Берлін 1943

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.   
 

Василь Барка. Апостоли

Просохла по дощах земля південна,

свята земля; в зіницях анемона

відсвічується вись благословенна,

і процвіта в теплі лоза червона.

А моря глибина весь день бунтує,

весь день запінена вода шумить,

кипить на мшистім камені, нуртує

та бризка на суху рибальську сіть.

Апостоли старі прийшли до моря,

до роздоріжжя на рясному квітні.

Чи ти, країно війн крем’яногора,

кохала зерна їх речей просвітні?

Діди, відклавши вбік ціпки та клунки,

дрімають на яркому моріжку.

Як квіти риз, від сонця візерунки

оздобили одежину жорстку.

Натруджена, згрубіла, мозоляста

рука спросоння листя відслоня . ..

Помолодівши три душі від щастя,

підводяться в блакитнім храмі дня.

Стоять і стежать вись, такі потужні,

що хмари їм течуть поміж плечима,

що близько духи сонць огнеоружні

летять, як блискавиця невслідима.

Внизу свічіння моря, й видно — он

шляхи, невідклонимі, як закон,

через ліси й степи лягли на Схід,

на Схід лягли крізь дикий непрохід.

Три напрямки! в краї чаклунства й тайни,

узору казки й зіркового чуда,

поганства по затоках цвітодайних

та звірства в діямантових спорудах.

Три напрямки! високий світоч віри

по мурав’їщу людському нести

наказано братам на три хрести,

братам — від духа в сонячній порфірі.

Загомоніла моря синь; тоді

старі прокинулись від шуму й шуму

і довго-довго слухали, як думу,

як пісню про страждання молоді,

той гомін моря, моря бризк вечірній...

шафранний відсвіт слався на Граніт,

на камінь і пісок, що став темніть,

темніть, як небокраю шовк надгірній.

Земля, з дитинства рідна! як її

старим покинути й піти в чужину,

а потім горювати: любий сину,

якби то знов побачити її!

Якби побачити її в секунду смертну —

здаля, хоч раз один; дитячі втіхи

згадати й принести життя, як жертву,

й лягти в землі чужій, від горя тихій.

Тепер іди й неси в страшні юдолі,

степи, ліси та гори, та пустині,

неси свій хрест і хрест важкої долі,

і тільки згадуй моря берег синій.

І тільки знай, що враз найглибша рана,

недавня рана в серці защемить,

коли дитяча радість несказанна

зустрінеться тобі в коротку мить

серед чужих людей... а ти про діти,

про діти рідних думаєш весь вік.

Сиділи три сіді, самі на світі,

аж поки засвітився молодик

і взявся три шляхи посеребрити,

що труд на них і смерть Господь предрік.

І треба йти і попрощатись треба

з тобою, горо, моренько з тобою,

з тобою, вицвітко, немов би неба

сльоза блакитна, — теплою, яркою...

простіть! Простіть і ви, найближчі, рідні;

і звідки знати ми могли, що східні,

що три шляхи-дороги хресні йдуть,

навіки йдуть від вас і смерть несуть,

і труд і жаль. І ніби то знайома

і пережита раз оця хвилина —

рішальна, судна. Темна моря втома

нагадує про сон — і зірка синя.

Пішли: Андрій у щедру Україну,

Павло в сусідню сторону піщану,

Фома в чудесну землю злототінну

та пишнодревну землю Індостану.

У тьмі розбризкує всі сльози моря,

і щось аж побивається: жаліє.

Вечірній пурпур, світло смутку-горя,

жаріє, на одежі трьох жарі ...

Вони ж пішли собі до царства мли,

пішли собі, по берегу пішли.

Берлін 1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Оселя

Моляться соняшники.

Грім на хмарі Біблію читає...

тополя пошепки: страшний який

твій плач, Ісає!

Моляться соняшники.

Голод; мати немовля вбиває...

тополя закричала: он який

мій рай, Ісає!

1947

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.   

Василь Барка. Яблуневий вірш

Вернімся до яблуні, як до прощення —

крізь неї дзеркалять небесні криниці,

крізь розкіш весільну, і пташка найменша

озветься, і пчілка замовкла на квітці,

де пахощі: втаєний дим.

Напоєний щирістю в білій каплиці,

чернець до кіоту — з благанням палким:

то пчілка, як гостя чарованій клітці;

і скружить лампадка орбіти крайсвітні

і стежку метелика в теплому спомині,

що гілочка піною персів прийма,

рожево радіючи; медом натомлені

і посвітом! тихнуть — пишнота німа.

А сила, що сни поморозить,

на грудях кістки докришивши, —

розсіє, від сонця огненніші, сльози:

між роси, в житті найтихіші.

Душа спломенить, виглядаючи з півдня,

там голуб дзвіниці, під небом сузірного льону,

над кобзою рік, що весіння,

весіння! стихіру повторить церковну —

про заповідь вся: милосердя назавжди,

де з гробу воскрешена радість.

На безвісті — зірка супутницю випереджає,

і янголи яблуню садять.

Нойбурґ 1949

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.   

Василь Барка - за алфавітом

Апостоли («Просохла по дощах земля південна…»)

Грядка журби («Із вій пурпурночорних — роси…»)

Дума про доброго кубанця («Опівдні на Темрюк-горі…»)

Дунай («Чужинка тужить біля Дунаю…»)

Зелений світ («Проходить молодість; аж ось…»)

Над морем («3 тобою, вірна, знову — чи прийду…»)

Оселя («Моляться соняшники…»)

Осінь («Обсипалося золоття, як сльози…»)

Поема дощу («У день дощу так тихо в древнім храмі…»)

Прощання («Лилася при граніті…»)

Різдвяна ніч («В печері, не домівлі! — наодинці…»)

Роздум («В холодну ніч дощу й дерев відчаю…»)

Руїна («Недоля серця нескричанна…»)

Травень («Покладено мене в труну…»)

Чернечі свічі («Молюсь: як з’явишся у світі…»)

Яблуневий вірш («Вернімся до яблуні, як до прощення…»)