Василь Барка. Дунай

Чужинка тужить біля Дунаю:
«— річко сердечна, де дітися маю? —
Край поля, між соняшником і сонцем! неньчин дім,
недоля в нім...
річко сердечна! і в добрім Відні
дзвони промовчали нерідні:
як бранці вбігають в храми,
вішатись! — і різатись ножами:
крапає кров на хрест, на свячений трон:
перед горем без оборон».

Прозорі руки сплеснула річка,
риданнями нарікаючи:
«— що пораджу, доню? самій біда! —
заліза в груди накидано; ржавить, кров роз’їда...
мости розбито,
подвижників постаті звалено,
собори при березі скалічено...
За браму моря відбіжу —
на пустиню на чужу,
а встану хмарою дощовою,
коло гробу Христового полину,
вернусь: мою порадую пташину
вісткою — росою».

Висока зіниця сонця сполотніла;
чужинка, мов снігом блідна.

«Річко ласкава! благаю:
прийди до забутого краю,
що хижі мордують — назустріч Дніпрові.
від білого гробу вертай,
про скінчення сліз і крови
знак подай!..
там мого серця світло, — безкрила душа в земнім аду,
по смерті з ним відійду».

Випломінилося сонце з мертвого туману,
навідує церкву, в камінні троянди вбрану;
і ринучи, річка побриніла:
«прощай! дитино бідна! —
сумно в світі, а треба жити,
срібен-зелен сад воскресити,
в лілеях коло хати
колиску колихати».

Плеснеться з ґраніту: прощай! —
смутноголубий Дунай.

Шепотівши одвіт,
відійшла чужинка за чорний дріт...

чуло жито: «Дунаю, з мого відчаю
гнів аж світиться! що діяти маю?»
Вітер з гір — холодний він;
колоски поклоняться до колін...

а в десниці Вседержителя семисвічник,
остерігши, як знамення сповістить:
про суд! пожар довічний.

І. 1946

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.