середу, 30 жовтня 2019 р.

Василь Барка. Поема дощу

У день дощу так тихо в древнім храмі,
у день, коли від туги я ті самі,
що і торік, — шепчу зашерхлими устами
слова; слова ті самі: невідома,
чи ти живеш на одинокім світі?
Тужу! серед людей тужу і дома,
на всій землі, на всій, дощем политій.
Дивлюсь: одчинено окуту браму,
крізь неї видно: люди молоді
і плач свічок і мрії фіміяму;
в моїй душі світлішає тоді.

*


Ріка; три дівчини з Галичини —
такі спокійні надійшли вони.
Одна промовила слова ласкаві;
мов голубіє гілка, сонцю рідна
і місяцю, що ллє печаль на трави!
Я чую: серця глибина невидна
відразу з нею засвітилась. Тепло
і затишно, і радісно на світі...
Життя-життя! рости зеленостебло,
високоцвітно процвіти; і вмиті
росою сонця — очі, очі ніжні
відкрий: і подивлюсь хоч раз на вік,
замерши в щасті невимовнім, — тижні,
і день і ніч, як сходить молодик,     
дивитимусь, радітиму. Людину,
постріляну й побиту на війні,
ну, хто в годину надвечір’я синю
полюбить? Жінко бліднорука, — ні,
я жду лиш крапельки добра в ці дні.
Блищать, немов корою бересклети,
коли сплива дощинка нічия,
каміннями оздоблені браслети
і срібноплетена її змія...
Ота змія — мов бризку незносиму
у кров мою, у кров мою віддасть.
Як жертва, я три кроки тихо йтиму,
аж поки подола мене напасть.
І падаючи на нерідну землю,
я прошепчу одні незлі слова,
що вже недолю витерпів незмежну,
а тільки мука ця мені нова.
Труджусь, просивши іскри від престолу,
престолу над сузір’ями. Вночі,
як клонить вії світ страшний додолу,
я в тишині виковую ключі.
Кую ключі до скриньки з кипарису,
до скриньки втіхи й радости для всіх.
В рисунку ж виправить огненну рису,
схилившись, ангел, що проща мій гріх.
Надіюсь: мабуть, він мені поможе
спастись від срібних судженних отрут,
бо страшно жаль мені: в нещастя кожне —
вже спиниться непоновимий труд.
А дощик моросить, а спів: «осанна!» —
на струнах, що з небес та до землі
незримо протяглись у димній млі,
бренить, як ласка серцю несказанна.
І світла хвиля душу підніма;
з передчуття свого сміюся гірко,
спогадую: хоч ти світися, зірко,
якщо дощами сіється зима.
І сіється вона, і всі перлинки
аж пояскрять на темномідяній,
од вітру схиленій — на гілці всій,
що дума щиро процвісти до жінки.
Ти бризкай, гілко, в сніг, аж до весни,
я ж потужу собі, тоді — додому,
в свій монастир тісний, що в нім і втому
душа розвіє, скликуючи сни.
Коли в вікні зоря палає рання,
радію, мов на свято, благодаті;
благословляю, прикликаючи крилаті
думки, що їх пророки в світі-хаті
нам прокричали, бачачи страждання.
Я пісню-жертву вдосвіта складу,
хай час відмірює на краплі щастя,
на краплі пламенні. В яснім ладу
мина часинка радости нечаста...
Уполудень мина в гранчастій залі;
я слухаю твого листа до нені:
дівочна лілія й листки печалі
з росою сліз лягли в рядки пісенні.
«Подруженько неждана в світі-храмі,
мені твої страждання молоді
на серці; поміняймося хрестами!»
Ти знехотя відмовилась тоді,
бо твій — то згадка, пам’ять білосрібна,
а мій — залізо й голуба емаль.
Як на розп’яття вся земля подібна,
то всім нести й нести свій знак у даль.

*

Пригадую: ми йшли через руїни
і згарища в скалічених садах,
а бронза сонця повела відміни
на жовтий вечір, і за дім спада...
Увечері-вночі дивлюсь у морок,
на вічний лан хороших яснозорок.
Ми станемо в часинку дня блаженну
теряти пам’ять про своє життя 
і тільки знати в очах зірку темну,
що нам віщує вірні відкриття.
І я, і ти — при зірності безмірній   
ждемо: той день відсвітить небозвід,
коли всі риби розбивають лід
і всі бджілки в степу дзвенять на цитрі.
Життя-життя! спішать на сонця схід,
злетівши вдосвіта з піддашшя-дому,
два голуби у небі голубому.

1943

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Немає коментарів:

Дописати коментар