Василь Барка. Грядка журби

Із вій пурпурночорних — роси
у тьмі немісячній течуть.
Коли ж на отчих землях орних
загублену ми знайдем путь?
Коли ж ми коло вікон дому
і соняшник і дивину
торкнем у промені прямому,
немов прокинувшись від сну?
Висока ніч мовчить! як іскри,
ростуть сузір’я в небесах.
І віє в очі вітер бистрий,
і проліта без крику птах.
А вранці тучі: маків — скелі,
в розбитім просвіті стоять,
де — мов чотириструння теплі
від щастя плачуть і проклять.
І очі краплями чужими
освіжимо; там жаль минав.
Земля, забувши грози й зими,
в незнаний храм відносить нас.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.