Вернімся до яблуні, як до прощення —
крізь неї дзеркалять небесні криниці,
крізь розкіш весільну, і пташка найменша
озветься, і пчілка замовкла на квітці,
де пахощі: втаєний
дим.
Напоєний щирістю в білій каплиці,
чернець до кіоту — з благанням палким:
то пчілка, як гостя чарованій клітці;
і скружить лампадка орбіти крайсвітні
і стежку метелика в теплому спомині,
що гілочка піною персів прийма,
рожево радіючи; медом натомлені
і посвітом! тихнуть — пишнота німа.
А сила, що сни
поморозить,
на грудях кістки
докришивши, —
розсіє, від сонця огненніші, сльози:
між роси, в житті
найтихіші.
Душа спломенить, виглядаючи з півдня,
там голуб дзвіниці, під небом сузірного льону,
над кобзою рік, що
весіння,
весіння! стихіру повторить церковну —
про заповідь вся: милосердя назавжди,
де з гробу
воскрешена радість.
На безвісті — зірка супутницю випереджає,
і янголи яблуню
садять.
Нойбурґ 1949
Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.
Немає коментарів:
Дописати коментар