Василь Барка. Дунай

Чужинка тужить біля Дунаю:
«— річко сердечна, де дітися маю? —
Край поля, між соняшником і сонцем! неньчин дім,
недоля в нім...
річко сердечна! і в добрім Відні
дзвони промовчали нерідні:
як бранці вбігають в храми,
вішатись! — і різатись ножами:
крапає кров на хрест, на свячений трон:
перед горем без оборон».

Прозорі руки сплеснула річка,
риданнями нарікаючи:
«— що пораджу, доню? самій біда! —
заліза в груди накидано; ржавить, кров роз’їда...
мости розбито,
подвижників постаті звалено,
собори при березі скалічено...
За браму моря відбіжу —
на пустиню на чужу,
а встану хмарою дощовою,
коло гробу Христового полину,
вернусь: мою порадую пташину
вісткою — росою».

Висока зіниця сонця сполотніла;
чужинка, мов снігом блідна.

«Річко ласкава! благаю:
прийди до забутого краю,
що хижі мордують — назустріч Дніпрові.
від білого гробу вертай,
про скінчення сліз і крови
знак подай!..
там мого серця світло, — безкрила душа в земнім аду,
по смерті з ним відійду».

Випломінилося сонце з мертвого туману,
навідує церкву, в камінні троянди вбрану;
і ринучи, річка побриніла:
«прощай! дитино бідна! —
сумно в світі, а треба жити,
срібен-зелен сад воскресити,
в лілеях коло хати
колиску колихати».

Плеснеться з ґраніту: прощай! —
смутноголубий Дунай.

Шепотівши одвіт,
відійшла чужинка за чорний дріт...

чуло жито: «Дунаю, з мого відчаю
гнів аж світиться! що діяти маю?»
Вітер з гір — холодний він;
колоски поклоняться до колін...

а в десниці Вседержителя семисвічник,
остерігши, як знамення сповістить:
про суд! пожар довічний.

І. 1946

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Травень

Покладено мене в труну
під вишнею в солодкім цвіті.
А я, душа німа, клену
гордливців на поляні літній.
Жорстокі п’ють життя вино
і помовляють про одно:
Хай квітка в ребрах перетліє,
тоді вода підземна змиє,
й нема душі! нема на сонці,
згасає в свічку при іконі!
Вже незалежна і надсвітня
пропала правда, тлін по квітнях.
А наша — келех аж кипить,
багристий кров’ю в добру мить.
При вигрітих бузках радіють,
а грози правди множать дію;
як дзвін, під сіткою коріння —
їх слово чути і в труні.
Тут від жорстоких чорносиня
і сиза тінь лягла на дні.
А вранці, в заграві громовній,
з біди підводжусь — оживаю,
і вишня, вісниця врожаю,
дарує пелюстки сіромі.
У пам’яті ні іскри зла,
ні спомину з досад нема.
Вже дивина огонь жезла
коло віконниць підніма.
На небі правда невмируща, 
в жаристім ореолі віття,
думками добрими розквітла —
всі проти тіні нетрів рушать.
Спішу, коло тополі входжу
в собор з розбитими дверима;
там вершника рука незрима
вбиває кривду зловорожу.
І зацвіта суха вербена,
в олтар принесена давно,
і дерево, рідня зелена,
руками проситься в вікно.

V. 1946

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Зелений світ

Проходить молодість; аж ось
у вересні прекрасний сон
посвяткувати довелось.
А грозових органів сили
і руки дощові збудили,
і я забув видіння милі.
Уранці глянув у вікно:
над грядкою туманик тихий,
і в думного каштана з стріхи
краплини плачуть про одно.
Добро по струнах, нам нечутних
і нам незримих — восени
приходить у провісні сни
від зореничок гострокутних...
осінній цвіт — прощальний він,
утомлений і ніжний, свіжий
і скорбний: в серці сто краплин
горять від нього цілі тижні.
Нам тільки мудрість силу дасть
страждати мовчки — непомітно,
як сад, бо на світанку видно,
що промина таки напасть.
А сад горіти оставля
від холоду і від огню.
І тлить серця заклята тля,
і мерхлі звізди в смерть женуть.
Скаженство. Помста аж на дітях
немислячих; духовна тьма.
Усіх убивць несамовитих
скує собі стара зима:
позамикає в лід зелений,
і тільки іноді над ними
листки, що повроняли клени,
закружить крилами швидкими.
А знов продзвонить сонця час
над воскресіннями, при квітні;
і вранці схід-іконостас
проллється в празники всесвітні.

1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Осінь

Обсипалося золоття, як сльози;
як жовтий плач — безшумний листопад
з дерев, що, ставши влад,
цілують небо на дорозі.
І необачна, крильми біла,
мов камінь — полетіла
пташина: вниз, на безнемірність водну,
тоді відтіль вона кудись,
пізнавши власну вроду
на прохолоднім люстрі — в вись
метнулася! при сонці зникла,
що пестить, як долонці від колиски,
листів’я виноградне в нішах
і коло них — на мармурових плитах
і на гранітних, на темніших,
замшілих, лозовинками сповитих.
Прозорий смуток і смиренний,
і тихий, мов роса на павутинці.
Відсвічується город смерти
на серці в річки. Наодинці
сіяє в небесах любов сліпуча.
І чути, що якась незрима туча
відходить, бомбі вслід, з руїн,
і світ — спокутуваний він.
Як виплакавсь пожежами та жовтими листками
то й стих. Живі, земні, хіба ж над нами
та знов біда ударить в дзвін?

Реґенсбурґ 1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Руїна

І
Недоля серця нескричанна,
«сокирки» смерти навісні;
та в очі — відсвіти з вінчання,
чужі: сліпучі, наче сніг.

На корені, що в чорнім громі,
розбила час мара світна;
і віють звірі невідомі:
споломенити світ до дна.

Об камені спіткнувшись горя,
крізь іскри з сутінку бреду.
А добрий гомін Чорномор’я
від сходу доліта в саду.

І знову чую голос любий:
«— спіши до брами чимскоріш...»
прийду! в нелюдських муках губи
повторять молитовний вірш.

1944

II
В руїні смертний спокій,
а річка, як пресвітла з’ява,
по цій землі жорстокій
спішить —огниста, кучерява
травою в пишнім цвіті
при берегах: он на ґраніті
аж плеском гомонить до нас,
оркестриться в ласкавім тоні.
Якби пригас мій сум, пригас —
на дно, в осонценім затоні...
Ріка: своя, чужа! Нещастя,
мов плугом, поворушить світ;
а мирна течія подасться
до моря — в синій кругосвіт —
питати правди, хоч, гірка,
як сіль, весь вік гримить...
як грім, терпіння проріка
в надземну сонця мить,
По смерті, в першу мить надземну,
нам бути мирними ченцями.
З руїни лють змиває темну
глибока річка перед нами.

Вюрцбург 1945

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.

Василь Барка. Поема дощу

У день дощу так тихо в древнім храмі,
у день, коли від туги я ті самі,
що і торік, — шепчу зашерхлими устами
слова; слова ті самі: невідома,
чи ти живеш на одинокім світі?
Тужу! серед людей тужу і дома,
на всій землі, на всій, дощем политій.
Дивлюсь: одчинено окуту браму,
крізь неї видно: люди молоді
і плач свічок і мрії фіміяму;
в моїй душі світлішає тоді.

*

Василь Барка. Грядка журби

Із вій пурпурночорних — роси
у тьмі немісячній течуть.
Коли ж на отчих землях орних
загублену ми знайдем путь?
Коли ж ми коло вікон дому
і соняшник і дивину
торкнем у промені прямому,
немов прокинувшись від сну?
Висока ніч мовчить! як іскри,
ростуть сузір’я в небесах.
І віє в очі вітер бистрий,
і проліта без крику птах.
А вранці тучі: маків — скелі,
в розбитім просвіті стоять,
де — мов чотириструння теплі
від щастя плачуть і проклять.
І очі краплями чужими
освіжимо; там жаль минав.
Земля, забувши грози й зими,
в незнаний храм відносить нас.

1944

Джерело: Василь Барка. Лірник - Нью-Йорк, В-во Нью-Йоркської групи, 1968.